|
|
Святий Домінік Савіо - юнак, який говорив з БогомВ «Біографії хлопчика на ймення Домінік Савіо», що з'явилася друком в січні 1859 року (двадцять один місяць після смерті головного героя), отець Боско пише: «Хочу описати події незвичайні, речі, які я бачив власними очима. Запевняю, що сумлінно розповідатиму чисту правду». Одного дня Домінік увійшов до моєї кімнати і промовив: — Швидко ходіть за мною... треба зробити одне добре діло. — Куди хочеш повести мене? — спитав його я. — Швидко... ходіть... швидко... — відповів. Я вагався, але він настоював. А тому що вже не раз я мав нагоду досвідчувати справжню важливість подібного запрошення, то й послідкував за ним. Ми перейшли одну, другу, третю вулицю поспіхом, майже пускаючись бігом. Нарешті, на четвертій вулиці, проминувши декілька домів, Домінік звернув до останнього входу, рішуче піднявся сходами на третій поверх та енергійно натиснув ґудзик дзвінка. — Тут маєте увійти, — каже до мене і відходить в сторону. Відкриваються двері. — Ой, швидше, — запрошують мене зі-середини, — швидше, бо вже конає... Мій чоловік... на нещастя, він став протестантом... Тепер, в годині смерті, він висловив бажання повернутися назад до лона Католицької Церкви». І я, не гаючи ні секунди, приступив до ліжка хворого, що в цю останню годину свого земного життя був так занепокоєний станом своєї душі... Одного дня я запитав Домініка, звідкіля йому було відомо про цього страждаючого на смертній постелі чоловіка. Його обличчям пробігла тінь невимовного болю, а з очей рясно полилися сльози. І я вирішив ніколи не повертатися більше до цього питання...» (ст. 95 н.) Рідна сестра Домініка, Тереза, так свідчила під присягою: «отець Боско, коли оповідав мені про цю подію, сказав, що ніколи не міг зрозуміти, як Домінік міг так точно і безпомилково прямувати вночі цілком невідомими йому вулицями Турина, і на закінчення додавав: "Видно, отже, що Домінік був святим хлопцем, тож знав багато-багато речей"». Лист, який зберігають, уже ось 150 років Також і ці, цілком незвичайні події, яких не в силах до кінця збагнути і пояснити людський розум, що трапилися з чотирнадцятирічним хлопчаком, спонукали отця Боско, як тільки йому стало відомо про смерть свого маленького вихованця, відразу ж засісти за написання його Життєпису. Щоби мати багато і певних відомостей, він звернувся до всіх приятелів Домініка з проханням написати їх власні спогади про нього. Зробити те ж саме він попросив і всіх священиків, котрі знали цього хлопця в часах його раннього дитинства: отця Дзукка з Муріальдо, отця Аллора з Кастельгандольфо (де Домінік навчався впродовж кількох місяців), отця Кульєро з Мондоніо (де Домінік закінчив початкову школу).. Першим відповів отець Дзукка, парох із Муріальдо. Його лист зберігається в Центральному Архіві Згромадження Салезіян впродовж ось уже майже 150 років, складений учетверо так, як був висланий до адресата, тому слова на згинах аркуша відчитуються тепер не без труду. Ось його зміст: «Муріальдо, 15 травня 1857 року. Дорогий отець Боско, Ти бажаєш знати дещо про померлого Савіо, що жив недалеко від мене і ходив до школи та церкви святого Петра. Тож радо відписую Тобі наступне. В перших же днях по моєму прибутті до Муріальдо, я часто бачив хлопчика, років, мабуть, п'яти, який приходив із матір'ю молитися перед церковними дверми зі зосередженістю, направду подиву гідною і рідкісною, як для дитини цього віку. Приходячи і відходячи, коли він зустрічався зі мною, завжди чемно вітався. Я, заскочений такою поведінкою, хотів знати його ім'я, і він відповів мені, що він — син коваля Савіо на ймення Мінот (пестливе скорочення імені Домінік на місцевому діалекті). Роком пізніше він почав ходити до школи, де був старанним, пильним і слухняним учнем. Він сповідався декілька разів і, коли зміг розрізнити Хліб небесний від земного, вперше приступив до Святого Причастя, яке прийняв з побожністю, гідною всілякого подиву і несумісною зі своїм юним віком. Не думаю, щоби він коли-небудь сперечався з товаришами, а ще менше наслідував їх у забавах небезпечних, невідповідних чи непристойних. Дивлячись на нього, багато разів я повторював у своїм серці: це справді надійний хлопець. Твій щирий приятель — о. Дзукка». Епізод з піччю Отець Кульєро, вчитель з Мондоніо, надіслав довгого листа, в якому подав імена батьків маленького Домініка. Ними були Карло та Бригіта Агальяте — убогі, але чесні селяни-трударі. Днем народження хлопця був день 2 квітня 1842 року. Отець, крім того, подав іще оцю важливу вісточку: «Говорю щиру правду, від двадцяти років, як я вчителюю, я ніколи ще не бачив учня, який би міг зрівнятися з ним». Він також згадує такий епізод про огрівальну пічку, який спричинив йому стільки гіркоти і, водночас із цим, подиву і захоплення. «Одного дня я суворо докоряв йому за поганий вчинок, що йому несправедливо приписали його товариші. Він терпеливо вислухав, ані слова не сказав у відповідь і, ніби був і справді винуватий, прийняв покарання. Пізніше я довідався, що той вчинок поповнив один із його товаришів». Вчинок той пізніше детально описав його товариш Карло Савіо, що в 1912 році стане членом Ради Мондоніо. В зимовий період 1853-54 років, з огляду на люті морози, учні повинні були приносити зі собою до школи, окрім підручників, також і хмиз та дрова для огрівання класу. Одного дня два нечемних пустуни, ровесники Домініка, не тільки не принесли з собою матеріалу для опалення, але й вивели з ладу пічку, наповнивши її снігом. Це розлютило отця Кульєро, і він запитав, чия це провина. Ті два бешкетники обвинуватили Домініка, який ні сном, ні духом, не відав про цей їх проступок. Розгніваний отець висварив хлопчину та строго покарав його, змусивши клячати на холодній долівці. Хтось зреагував на таку несправедливість і наприкінці уроку вказав отцеві на справжніх винуватців. Той остовпів. Він поцікавився в Домініка, чому той не оборонявся у відповідь. Хлопець спокійно відповів: «Також і Ісус був несправедливо обвинувачуваний, але не протестував». Карло Савіо засвідчив це під присягою, визнаючи: « Я був наочним свідком всього цього». Отець Кульєро був так вражений, що, як оповідає отець Боско, «прийшов до мене поговорити про одного свого учня, щоб, з огляду на його розум і побожність, я прийняв його до моєї школи. "Тут, — казав він, — може, маєте добрих хлопців, але ніхто не перевищить його розумом і чеснотами. Познайомтеся з ним, і ви побачите другого святого Алойзія". Ми погодилися на те, що він привів би його до Муріальдо, куди я мав звичку ходити з усіма своїми хлопцями на свято Пресвятої Богородиці Вервиці». Перший переклад з латинської Домінік із батьком зустрів отця Боско в Беккі, коло хати отця, дня 2 жовтня 1854 року. Наприкінці довгої і задушевної розмови маленький Домінік запитав: «Що думаєте про мене? Чи візьмете мене до Турина, на науку?» Отець Боско знав, що мати хлопця була кравчинею, тож відповів: «Мені здається, що ти є доброю тканиною». — «Для чого може послужити ця матерія?», — знову запитався Домінік. Отець Боско, виразно вказуючи на можливість того, що Домінік міг би стати священиком, промовив: «Ця матерія може послужити на гарний одяг, який можна би було подарувати Богові». Домінік зрозумів і з радістю відповів: «Отож, я — тканина. А ви будете кравцем. Візьміть мене зі собою і пошийте гарне вбрання для Господа». Домінік прийшов до Турина 29 жовтня 1854 року. В кабінеті отця Боско він зробив свій перший переклад з латини. На стіні кімнати висів великий напис, із п'ятьма таємничими словами: «Da mihi animas, cetera tolle». Отець Боско допоміг йому перекласти: «Вручи мені душі, собі ж затримай лишнє». Це була провідна ідея, яку віддавна присвоїв цілому своєму поступуванню сам засновник Салезіянського згромадження, коли тільки-но став священиком. Домінік промовив: «Розумію. Тут йдеться про душі, які слід дати Богові. Сподіваюся, що й моя душа буде належати Йому». В тому часі в П'ємонті збиралося військо, що мало невдовзі вирушити у військову експедицію проти Росії до Криму. Реченець її виправи збігав наступного травня. А школа, в якій навчалися хлопці отця Боско, стояла неподалік військової казарми, де були розквартировані солдати. Саме там він вперше зустрівся і заприятелював з Михайлом Руа, Іваном Кальєро, Іваном Франчезія, Іваном Бонетті, Франциском Черутті, яких отець Боско приготовляв стати першими салезіянами. В неділі й свята, як також і в інші дні, в пообідній час до установи отця Боско сходилися сотні хлопчаків, щоби забавлятися, вчитися читати й писати тощо... Дехто з них був у брудних і порваних лахміттях, декому явно бракувало навіть найелементарнішого виховання і такту: вони буквально виривали з рук отця Боско скромну перекуску і втікали геть, коли він кликав їх до храму на коротеньку молитву чи навчання катехизму. Іван Бонетті згадував: «Домінік мав дуже багато приятелів. Він вчив катехизму наймолодших, і всі радо слухали його слова». Під час Першого марійського свята Непорочного Зачаття Домінік всеціло присвятив себе Пресвятій Богородиці молитвою, що самостійно списав на невеличкому клаптику паперу, — тою молитвою, що згодом буде традиційно повторювана у всіх салезіянських установах: «Маріє, дарую Тобі моє серце: вчини, щоби воно завжди було Твоїм. Ісусе, Маріє, будьте завжди моїми добрими друзями; але, будьте ласкаві, зробіть, щоби я помер раніше, аніж мав би нещастя поповнити бодай один гріх». Чотири слова в подарунок День 24 червня був днем іменин отця Боско, тож в установі Вальдокко його відзначали з особливішим торжеством і піднесенням. Також і того року отець, хоча і добре знав, що його гаманець порожній, як ніколи, посміхаючись до своїх вихованців, сказав: «Як іменинник, повинен би заплатити за свято. Кожен нехай напише на клаптику паперу, який саме подарунок він хотів би отримати від мене. Якщо не попросите королівського палацу, спробую вдовольнити прохання всіх і кожного». Бажання були різними — серйозні і чудернацькі, простіші і складніші до виконання. Іван Роза, наприклад, просив про військову сурму (і таки отримав її в подарунок від отця). Домінік також написав своє прохання: «Допоможіть мені стати святим». Такому хлопцеві, як подумав отець Боско, треба допомагати. Він закликав його до себе і похвалив: «Ти попросив гарний подарунок, і я допоможу Тобі. Щоби стати святим, треба мати точний рецепт. Коли Твоя мама хоче спекти торт, то підбирає різні продукти — борошно, яйця, дріжджі... перемішує їх і випікає торт. Щоб стати святим, — пам'ятай, — треба три складники: веселість — те, що робить Тебе смутним, що тривожить, проганяй його; Твої обов'язки науки і молитви — уважай в школі, добре виконуй всі вправи і завдання, вивчай уроки, молися часто і сумлінно; чини добро іншим — завжди є хтось, хто потребує допомоги, тож допомагай йому, навіть якби тобі довелося постраждати від цього. Якщо Ти будеш виконувати всі ці три поради, то станеш справжнім святим». Домінік довго міркував над цим подарунком. Йому здавалося, що перші дві поради він звикло виконував завжди. Робити ж добро іншим... може, мав потребу більше звертати на це увагу. Спробував: вранці він допомагав товаришам застеляти їхні ліжка, чистив їхнє взуття... ходив відвідувати і служити хворим, допомагав у науці тим, хто не завжди розумів зміст лекцій... А одного разу відважно розірвав непристойний журнал, що його якийсь із хлопців приніс зі собою до школи. Однак помітив, що самотужки аж ніяк не зміг би зробити багато добра. Навесні 1856 року в його голові промайнула така думка: «Чому би не об'єднатися нам усім, що хочемо чинити добро, разом?» І він негайно поділився цією ідеєю з кількома товаришами. Вони прийняли його думку і заснували гурток, який назвали «Товариством Непорочної Діви». Отець Боско, що з втіхою в серці спостерігав за їхніми стараннями, радо схвалив і поблагословив ці їхні починання. Він пригадує, що як тільки це товариство розпочало свою працю, моральність життя хлопців його виховної установи відразу помітно покращало. До цього часу, практично, тільки він дбав про цю надзвичайно важливу ділянку виховного процесу. Відтепер же, як тільки десь чулася якась лайка чи погроза, де виникала якась конфліктна ситуація, члени новоствореного товариства відразу ж спішили йому на допомогу, охороняючи слабших та заспокоюючи сильніших. Новоприбулі вихованці розмовляли, майже виключно, діалектом рідних околиць, нерідко їх єство огортала туга і сум за батьківською оселею та родинним теплом і затишком, вони були зовсім недосвідченими у практичному житті і не знали, як поводити себе в тих чи інших обставинах... Тож члени товариства брали їх під свою опіку, допомагаючи їм, чим тільки могли. Ця маленька, але діяльна спільнота була справжнім шедевром малого Домініка. Сусідка Анастасія Моліно Проте здоров'я Домініка швидко підупадало. Два його брати померли дуже молодими в Мондоніо, та й сам він був далеко не здоров'яком. В лютому 1857 різкий кашель почав буквально розривати його легені, а гарячка дошкуляла настільки, що, здавалося, ще трохи — і терпіти її буде більше несила. Отець Боско вирішив відіслати хлопчину до рідної хати, в надії, що родинна обстановка сама по собі зможе привернути його до життя. Прощаючись, він, як міг, потішав його, але Домінік, вислухавши його, поглянув йому в очі і заперечливо кивнув головою: — Я йду додому і більше не повернуся сюди. Це останній раз, що ми розмовляємо з Вами. Скажіть мені, що можу я ще зробити для Бога? — Жертвуй Йому своє страждання. — А ще що? — Жертвуй йому своє життя, — сказав отець Боско зі смутком. Він також знав, що Домінік більше ніколи не повернеться, тож був готовий до найгіршого. В Мондоніо Домінік був гаряче прийнятий в коло сім'ї. Лікарський діагноз був страшним, як на ті часи — запалення легень. Домінік помер несподівано для всіх, дня 9 березня 1857 року. Якими ж були останні хвилини його життя? Не легка то є річ — передати слова і жести хлопця, що свідомо іде назустріч смерті. Хто був присутній у тих хвилинах коло його постелі, пам'ятає і переповідає те, що вразило його найбільше. Так, отець Аллора, що свого часу був учителем Домініка, розповідає, що смерть застала його, що промовляв імена Ісуса, Йосифа та Марії. Отець Михайло Руа каже, що наприкінці своєї земної мандрівки Домінік намагався пригадати собі ті гарні слова, що раніше підказував йому отець-парох. А отець Боско пише, що він умер, кажучи: «Яку красиву річ я бачу!» Однак сусідка родини Савіо, пані Анастасія Моліно, що була при смерті Домініка разом із його матір'ю, під присягою розповіла наступне: «Я бачила Домініка в часі його останньої недуги, в останні його хвилини. Страждання його посилювались, та він, бачачи матір, що плакала, підбадьорював її словами: «Мамо, не плачте... я йду до неба... ». Він казав також, що бачив Пресвяту Богородицю і святих. Я була коло нього, коли він видихав востаннє, і пам'ятаю, що один зі старших з його родини молився за нього, а він дивився йому у вічі і, здавалося, повторяв слова тієї молитви. Так спокійно скінчилися дні його земного життя». З книги Терезія Боско "Салезіянська родина праведників", ВДБ, 2009. Джерело: Салезіяни св. Івана Боска http://www.sdbua.net/mdb/santi/sviati/savio_tbosco.php |